Його всі знали як завжди усміхненого, життєрадісного, хорошого простого хлопця. Навіть на «військових» світлинах він виглядає таким же...   

Антон Самохін – уродженець села Верблюжка. Доля від самого початку чомусь була до нього жорстокою. Ще в досить ранньому дитинстві втратив батька, тому всі труднощі лягли на плечі мами, яка вихвувала двох синочків. Старший якось рано покинув батьківську хату, і жінка залишилася виживати вдвох із Антончиком. Важко їм доводилося, всього бувало…

Та час летів, і ось меншенький вже приміряв костюм школярика, почав навчатися у Верблюзькій ЗОШ І-ІІІ ступенів. Саме в школі Антон формувався,  як особистість. Дуже легко вмів сходитися з людьми, тому мав багато друзів не лише серед однокласників. Був напрочуд відповідальним, працелюбним, залюбки брав участь у позакласних заходах та найбільше захоплювався спортом. Його мама говорила, що якщо її Антона немає вдома, то знайти його можна тільки на шкільному спортмайданчику.  Антон із худенького хлопчиська виріс фізично розвиненим, багаторазово ставав призером районних змагань з легкої атлетики, а футбол любив понад усе. Та щасливе життя хлопця обірвалося одного літнього дня – не стало мами… 

Подальше навчання в старшій школі продовжив у місті Кривий Ріг, куди його забрали родичі. Та Антон за першої ж нагоди приїздив у рідне село й прибігав у  школу побачитися з однокласниками, класним керівником і вчителями. Ділився своїми досягненнями в навчанні та спорті. Коли пішов навчатися до вишу, то почав відвідувати секцію зі спортивного бою. І результати стали миттєвими. Антон стає лідером, завойовує один за одним чемпіонські титули…

Антон не припиняв відвідувати свою Верблюжку до останнього, адже тут рідні, друзі, знайомі. Звідси й пішов служити в армію. А інакше і бути не могло: фізично загартований юнак мав за честь виконати обов’язок справжнього чоловіка. Служив у 25-й Дніпропетровській повітрянодесантній бригаді.

Після служби пішов працювати на завод, задумувався створити сім'ю… Та буремні події в Україні не могли не вплинути на юнака, тому одним серед перших добровольцем пішов захищати східні кордони рідної держави. Повернувся в свою повітрянодесантну бригаду слюсарем-монтажником, старшим солдатом. Наприкінці невеликої відпустки побував у рідному селі, поспілкувався з друзями, говорив, що вже набридла ця війна, що вона скоро закінчиться й через місяць він уже буде вдома, а там під осінь одружиться з коханою дівчиною… Говорив…

Саме Антон Самохін опинився в злощасному літаку, який знищили терористи у п’ятницю тринадцятого. На одному з останніх фото Антон, як завжди життєрадісний і повний оптимізму… Зі сторінки в соціальній мережі можна зробити висновок, що він востаннє заходив туди за декілька годин до смерті. Через цих декілька годин літак, в якому перебував юнак і який заходив на посадку на Луганському аеродромі, збили бойовики з зенітно-ракетного комплексу. Йому було всього 23 роки. За розпорядженням Президента України П.Порошенка Антону Самохіну посмертно присвоєно звання Героя України.

Трагічна звістка стала страшною для всього села. Не стало світлої молодої, сповненої мрій і сподівань людини. Цю важку рану не загоїти ніколи, це страшне горе не забути ніколи, до цього звикнути  неможливо.  Говорять, що герої не вмирають, вони живуть вічно з нами: у нашій пам'яті, у наших серцях. Зараз односельці та господарники збирають кошти на створення в селі пам’ятного меморіалу Герою України Антону Самохіну.

С.ШЕПЕЛЬ, класний керівник